Національне питання в Україні, на щастя, ніколи не було настільки гострим, як у деяких інших пострадянських державах. Усупереч окремим прогнозам початку 90-х років, не набрали крайніх форм націоналістичні й сепаратистські тенденції регіонального масштабу — у Криму, Закарпатті, Чернівецькій області, а діяльність національних товариств, як правило, була зосереджена на культурно-просвітній і гуманітарній сферах. У нас не виникло ні свого Придністров’я, ні своєї Чечні, не спостерігалося, за поодинокими винятками, явно політизованих проявів антисемітизму. Одне слово, Україна може заслужено пишатися збереженням відносної стабільності в міжнаціональних відносинах.

Проте це не означає, що національні проблеми зовсім не значущі для України. Існують чинники, спроможні якщо не вивести їх на передній план суспільного життя, то принаймні простимулювати загострення їх сприйняття суспільною свідомістю.

Цілком віртуальний етнокультурний поділ між українсько- й російськомовними, набагато характерніший для нашої ситуації, ніж поділ міжнаціональний, при відповідному інформаційно-пропагандистському супроводі може набрати конкретності, жорсткості й визначеності, достатніх для виконання деяких оперативних (хоча й ницих із морального погляду) політичних завдань.

Становище, в якому всі ці роки перебувають кримські татари, що повернулися на історичну батьківщину, загрожує і продовжує загрожувати реальними міжнаціональними конфліктами, свідками яких нам уже неодноразово випадало бути. Варто лише в потрібний момент натиснути на котрусь із «больових точок».

У ХХ столітті, не без старань зовнішніх сил, у свідомості західного суспільства послідовно насаджувався образ українця-антисеміта. Знаючи трепетне ставлення західноєвропейського істеблішменту до проявів антисемітизму, особливо в країнах Східної Європи, які перебувають «під лупою», зовсім нескладно з допомогою ЗМІ створити імідж «юдофобської» або такої, що підтримує «юдофобів», практично будь-якій національно забарвленій політичній силі.
Уроки історії

На початку 1990-х років найбільшою загрозою державній цілісності України було керівництво Автономної Республіки Крим. Проте 1995 року, в результаті політичного конфлікту між різними його частинами, спочатку втратив посаду президент автономії Юрій Мєшков, а потім зазнали поразки і його противники з кримського парламенту, очолювані Сергієм Цековим. Зрозуміло, можна говорити про своєчасне втручання Києва, про зовнішню режисуру розколу кримської політичної еліти, але це не пояснює до кінця ні тодішньої ситуації на півострові, ні стрімкої маргіналізації кримських проросійських сил, котрі, всупереч прогнозам деяких аналітиків, так і не повернули втрачених позицій на виборах ні 1998-го, ні 2002-го.

Основна причина поразки згаданих сил, які виступали під гаслами захисту російськомовного населення Криму від української політичної і культурної експансії, полягала в тому, що вони не мали ні чітко окресленої соціальної бази, ні, що важливіше, однозначно визначеного противника. Національні політичні сили, як правило, тільки тоді життєздатні й ефективні, коли спираються на певну етнічну групу з досить високим рівнем колективної самосвідомості й мають перед собою противника у вигляді держави, яка цю групу цілеспрямовано дискримінує — і в цілому, і окремих її представників.

У чистому вигляді таку модель можна було спостерігати в Косово. У Придністров’ї керівництво самопроголошеної республіки, спираючись на неоднорідне в етнічному плані російськомовне населення, мало перед собою компактну національну силу в особі молдавської етноцентричної держави, чужу в мовному й культурному плані (коли Тираспільсько-Дубоссарська єпархія Православної Церкви Молдови фактично почала функціонувати в автономному режимі, орієнтуючись не на Кишинівську митрополію, а безпосередньо на Московську патріархію, відбулося відчуження й на релігійному грунті).

У Криму жодного зі згаданих чинників не було. Його населення національно неоднорідне, але при цьому немає ситуації, коли кожна етнічна група має чітко виражені інтереси й очолюється політичною організацією (організаціями). Виняток, певна річ, становлять кримські татари, але про них мова нижче.

Найактивніші в той час проросійські організації, приміром Російський рух Криму, відбивали не так корінні інтереси, як ситуативні настрої російськомовного населення півострова, викликані різкими змінами в державному устрої та суспільно-політичному житті. З іншого боку, Українська держава, якій намагався протиставити себе Крим на початку 1990-х років, мала населення, значною мірою подібне до кримського за етнічним складом і ще більше — за мовою та етнокультурними уподобаннями. Особливо це стосується східних регіонів України.

Одне слово, межа між протиборчими сторонами виявилася занадто розмитою, щоб скидатися на лінію фронту. Це вже саме по собі «демобілізувало» кримчан. «Націоналістична» влада в Києві була для жителів Криму мало відчутною через її віддаленість, а Україна ніяк не сприймалася у вигляді якогось ворожого цілого, захист або відокремлення від чого є справою життєво важливою, вартою серйозних жертв. Внаслідок цього сепаратистські прагнення деяких кримських організацій не набули масової підтримки населення автономії.
Проросійські сили
у передвиборній боротьбі

Серед проросійських партій і громадських організацій України найактивніші нині Всеукраїнське об’єднання «Спадкоємці Богдана Хмельницького», партія «Російський блок» (колишня «За Русь єдину») і Слов’янська партія. В ідейному плані їх об’єднує спільна, хоч і не завжди чітко артикульована переконаність у неспроможності претензій українського народу на власну державність, а то й зовсім у фіктивності самого поняття «український народ» і його похідних. Вони мають спільні стратегічні цілі — надання російській мові в Україні статусу державної, інтеграція України в союз Росії та Білорусі (ширше — у євразійський простір); спільні ідеї, що полягають у неприйнятті Заходу в усіх його проявах, від військово-політичних до релігійних, в апологетиці православ’я, яке ототожнюється з ідеологією Російської Православної Церкви, у вірі в культурну, духовну, а в перспективі — економічну й політичну єдність руського (східнослов’янського, слов’янського) народу з центром у Москві.

При цьому становище проросійських партій і громадських організацій в українському політикумі було й залишається маргінальним. Так, на парламентських виборах 2002 р. «Російський блок», що об’єднав партії «За Русь єдину», «Російсько-український союз» і «Союз», набрав 0,73% голосів. Причому аналогічні результати були й у тих регіонах, де переважає російськомовне населення і традиційно сильні проросійські настрої: у Донецькій області — 0,51%, Дніпропетровській — 0,75%, Луганській — 2,00%, Харківській — 0,77%. Винятком стала Автономна Республіка Крим, де блоку вдалося, хоч і з труднощами, подолати чотиривідсотковий бар’єр, набравши 4,76% голосів. Блок «ЗУБР» (партії «Світло зі Сходу» і «Союз праці») набрав у цілому по Україні 0,43% голосів, причому в АР Крим — 0,93%, Донецькій області — 0,45%, Дніпропетровській — 1,25%, Луганській — 0,94%, Харківській — 0,55%.

Про те, що ми маємо справу не з одиничним фактом, а з тенденцією, свідчать й інші цифри. Так, за результатами виборів у Верховну Раду України 1998 р., блок СЛОн (Соціально-ліберальне об’єднання — Конституційно-демократична партія і Міжрегіональний блок реформ) та партія «Союз», передвиборні програми яких були досить близькі до програм вищезгаданих блоків, набрали, відповідно, 0,90% і 0,70% голосів (правда, у Криму його результат становив 10,68%).

На президентських виборах 1999 р. єдиний кандидат, що є лідером проросійської партії «Слов’янський союз», Олександр Базилюк — набрав лише 0,14% голосів.

Назвемо ще одну причину маргінальності проросійських партій в Україні. Характер відносин між Україною та Росією (якщо враховувати чинники, що стосуються пересічних громадян, а не заангажованих політиків) не дозволяє достатньою мірою актуалізувати типові для їх пропаганди теми «розірваного культурного простору», «розділеного народу» тощо. Усе це змушує такі партії інколи створювати проблеми там, де їх немає, загострюючи на них увагу виборців.

У результаті передвиборні мотиви в їхній риториці набувають цілком певних і досить вигадливо поєднаних наголосів. Так, секретар ВО «Спадкоємці Богдана Хмельницького» і лідер партії «Російсько-український союз» («Русь») Іван Симоненко у статті «Американський кандидат» пише: «Відомо (!), що Ватикан націлений на об’єднання всіх гілок і течій християнства в Україні (зокрема й на поглинання Української православної церкви Московського патріархату) у т.зв. Єдину Українську помісну церкву з підпорядкуванням її Риму... Мета проекту полягає у форсованій зміні цивілізаційно-культурної самоідентифікації переважної більшості населення України та створенні додаткових гарантій соціокультурного змісту для недопущення в перспективі нового зближення України з Росією» (wwwedinenie.kiev.ua).

У свою чергу, близький до Російського руху України і, відповідно, «Російського блоку» голова Союзу православних громадян Кирило Фролов у статті «Тандем Ющенко і Гузар» стверджує: «До вирішення питання про владу в Україні уніатський патріархат створюватися не буде... Створення уніатського патріархату та прихід Ющенка до влади — це глобальний релігійний і цивілізаційний переворот у житті Православної України» (wwwmaterik.ru).

Слід відзначити, що цілком чітко виражена конфесійна складова наявна в ідеології практично всіх згаданих організацій. Найбільш конкретно й лапідарно вона сформульована у передвиборній програмі кандидата в Президенти України 1999 року, лідера Слов’янської партії Олександра Базилюка: «Захист Української Православної Церкви (на чолі з Володимиром Сабоданом) від розкольників».

Поширені варіації на цю тему й у вигляді міркувань про єдність православної цивілізації, антикатолицької риторики, приклади якої наведено вище. Те, що саме остання нині переважає, відтіснивши на другий план традиційні нападки на «філаретівців», пов’язано аж ніяк не з реальністю для України «католицької експансії», символ якої вбачають у споруджуваному в Києві Патріаршому соборі Української Греко-Католицької Церкви. Для будь-якого неупередженого спостерігача очевидно, що перенесення центру УГКЦ у Київ і надання їй статусу Патріархату не змінять кількісного співвідношення християнських церков в Україні. Та й уявна загроза поширення католицизму навряд чи лякає пересічного українця, особливо після візиту 2002 року в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ, який і напередодні, і під час візиту продемонстрував усіляку повагу до православних церков. Але всі зазначені «фобії» наявні в офіційній позиції Російської Православної Церкви, і, очевидно, з нею, а не з українськими реаліями намагаються узгоджувати свої дії проросійські організації в Україні.

Тому можна очікувати, що їхній пропагандистський потенціал буде затребуваний у найближчому майбутньому тими, хто вкотре спробує будувати свою електоральну стратегію на ізоляції національно-демократичних сил у «галицькому політичному гетто», на формуванні образу Західної України в масовій свідомості жителів інших регіонів як символу шовінізму й русофобства.

Характерно, що в програмних документах і публіцистичній літературі деяких проросійських партій та громадських організацій реальне наповнення української державної незалежності практично ототожнюється з поширенням «галицького націонал-екстремізму». Внаслідок цього процесам становлення української державності й формування української політичної нації надається відтінок штучності й провінційності. Агресивно провінційними бачаться й політичні сили, які кладуть відповідні ідеї в основу своїх програм. Наведемо деякі приклади.

«Спробам поширення галицького націонал-екстремізму необхідно протиставити єдність українців і росіян» (Виборчий блок політичних партій «Російський блок» — Передвиборна програма 2002 р.).

«Активна протидія будь-яким формам дискримінації громадян за національним і мовним принципом, боротьба з проявами расизму, фашизму, націонал-екстремізму — з галицьким націоналізмом як найбільш небезпечною формою його прояву» (Програма партії «За Русь єдину»).

«Любомир Гузар проти того, щоб у парламенті України говорили російською мовою. Головний уніат проти мови, кодифікованої православними київськими інтелектуалами XVII століття, після чого вона саме в малоросійській версії стала мовою Російської імперії. Гузар проти мови Малоросії, Криму, Новоросії, Підкарпатської Русі. Гузар і Ющенко — «апостоли» «галицького фашизму». (К.Фролов. Духовний і цивілізаційно-культурний переворот. Тандем Ющенка з Гузаром, wwwotechestvo.org.ua).

Цитування можна продовжити.

Усе це підштовхує до думки, що ми маємо справу не зі спонтанною реакцією певних кіл на етнополітичну ситуацію в Україні, а з політтехнологічною розробкою, розрахованою, як мінімум, на дискредитацію окремих кандидатів у Президенти і як максимум — на протиставлення населення різних регіонів за соціокультурними ознаками.
Кримськотатарський чинник

У затяжній боротьбі кримських татар за земельні ділянки на Південному березі Криму ми маємо нині класичне міжнаціональне протистояння, що послужило поштовхом для значної активізації козачих і проросійських організацій Криму. Одна з головних причин цього — непослідовність і безсистемність дій української державної влади в вирішенні кримськотатарської проблеми.

Протягом тринадцяти років її «подрібнювали» на соціально-економічні, демографічні, культурно-освітні й інші окремі питання, наче намагаючись уникнути визнання того, що йдеться не про одну з національних меншин, депортованих 1944 року з Криму, а про цілий і, за українськими мірками, досить численний народ із багатовіковою традицією державності на цій землі.

Українська влада вміло використовувала кримських татар як чинник стримування сепаратистських настроїв місцевої політичної еліти, але при цьому ніколи публічно не визнавала, що саме вони всі ці роки були єдиною реальною проукраїнською (а не протурецькою, як це інколи намагалися подати деякі політики й публіцисти) силою на півострові. Один із прикладів такої політики — принципова відмова офіційного Києва визнати меджліс у його нинішньому статусі, з одного боку, і водночас фактична його легалізація у вигляді Ради представників кримськотатарського народу при Президенті України — з іншого.

У зв’язку з останнім слід зазначити, що навіть у нинішній складній ситуації існує досить простий спосіб зняти напруженість і скерувати енергію меджлісу на виконання інших завдань, пов’язаних із наближенням 60-річчя депортації кримських татар. Досить було б найближчим часом провести засідання Ради під керівництвом Президента, проаналізувати стан виконання даних раніше доручень, покарати винних у невиконанні (а не виконано більшу частину їх), поставити конкретні завдання, які стосуються передусім вирішення земельного питання.

Певна річ, і в цьому випадку масові заходи в Криму навряд чи обійдуться без критики влади, можливо, окремих ексцесів. Але це дрібниця, порівняно з тим, що може статись у випадку реалізації пропозиції керівника політико-правового управління меджлісу Надира Бекірова: зібрати 18 травня в Сімферополі максимальну кількість кримських татар із лопатами, кирками, речовими мішками й спрямувати їх колонами на Південний берег будувати будинки. Мимоволі виникає думка, що в критичній ситуації лопата й кирка можуть виявитися знаряддями подвійного призначення.

Саме кримськотатарське керівництво домагається скликання Ради з вересня минулого року, пункт про це стоїть першим у затвердженому меджлісом плані заходів із підготовки до 60-річчя депортації. Але поки що безрезультатно. Складається враження, що відчуженість між меджлісом і владою нагнітається планомірно й цілеспрямовано, і зацікавлений у цьому аж ніяк не меджліс.

Одна з причин цього лежить на поверхні: кримськотатарське політичне керівництво входить до складу фракції «Наша Україна». На думку спостерігачів, саме присутність кримських татар не дозволила розіграти в Сімферополі повноцінний «донецький сценарій» під час приїзду туди лідера «Нашої України» Віктора Ющенка. Голова Кримського рескому КПУ Леонід Грач інтерпретував ситуацію по-своєму: «Форум «Нашої України» у Криму міг дати старт широкомасштабному громадянському протистоянню. Адже ні для кого не є таємницею наявність на півострові потужного ісламського чинника, а також різкого неприйняття основною масою кримчан націоналістичних ідей, широко представлених у блоці В.Ющенка» Л.Грач, «Американський проект» для України, wwwgrach.crimea.com).

Безперечно, лідери меджлісу сьогодні ні за яких обставин не відмовляться від цього союзу, оскільки, за нинішніх політичних розкладів в Україні, лише обрання Віктора Ющенка президентом дає їм хоч якусь надію на ухвалення закону «Про статус кримськотатарського народу» (розроблений Романом Безсмертним, Мустафою Джемілєвим, Віктором Тараном (Тереном) і Рефатом Чубаровим). Законопроект, зокрема, передбачає «встановлення нового типу відносин між державою та корінним народом», «забезпечення ефективної участі корінного народу в процесі ухвалення рішень органами державної влади й місцевого самоврядування, що стосуються основ його життєдіяльності», дає кримськотатарському народові право на гарантоване представництво у Верховній Раді України, Верховній Раді й органах місцевого самоврядування АР Крим і легалізує представницькі органи кримськотатарського народу — курултай та меджліс.

Ми не оцінюємо сам законопроект, зокрема його відповідність Конституції України. Це тема окремого дослідження. Проте в кримських татар із ним пов’язані певні очікування, і він впливає на їхню політичну позицію.

Якщо справжній намір тих, хто поглиблює відчуженість між меджлісом і владою, полягає в дестабілізації суспільно-політичної обстановки в Криму напередодні, а можливо — і в процесі виборчої кампанії, то набирає сенсу і загострення міжнаціональної ситуації, і блокування зустрічі кримськотатарських лідерів із Президентом України, і навіть такий чинник внесення «смути» в кримськотатарське середовище, як різка активізація діяльності в Криму донецької за походженням Партії мусульман України, що орієнтується переважно на поволзьких татар.

Як бачимо, погіршення міжнаціональної ситуації в Криму не є необоротним, оскільки зумовлене передусім суб’єктивними чинниками. Їх подолання залежить переважно від наявності політичної волі в більш сильної сторони — української влади.

Проте складається враження, що її окремі представники зацікавлені в протилежному — у передвиборній дестабілізації ситуації в Криму, створенні сприятливого «тла» для перемоги кандидата, котрий ітиме під гаслами «стабільності й порядку».
І знову єврейське питання

Про політичну й національну складову ситуації навколо закриття газети «Сільські вісті» говорено й написано чимало. Можна лише додати, що ситуація навколо її закриття й наступні події негативно позначаються на тій частині опозиції, що має імідж прозахідної. Як відомо, крім голови СПУ Олександра Мороза, на підтримку «Сільських вістей» виступили лідери «Нашої України» та БЮТ.

В Європі і США будь-які прояви антисемітизму викликають майже рефлекторну негативну реакцію. Її посиленню могли сприяти й певні заходи, вжиті українськими єврейськими організаціями. Зокрема президент Всеукраїнського єврейського конгресу Вадим Рабинович у зверненні до лідерів політичних партій, котрі виступили на підтримку газети «Сільські вісті», заявив, що вони «автоматично підтримали обурливу і брудну антисемітську кампанію», й пригрозив «зробити відповідні висновки», якщо з їхнього боку не прозвучить «її (кампанії) здорова оцінка». На селекторній нараді керівників організацій, що входять у конгрес, він наголосив: «сили, яким явно бракує підтримки на майбутніх виборах, готові заради своїх корисливих політичних цілей штовхнути країну в безодню міжнаціонального конфлікту й використовувати горезвісне «єврейське питання» для розпалювання міжнаціональної ворожнечі». На тій нараді, утім не тільки на ній, поруч із «Сільськими вістями» згадувалися й такі видання, як «Персонал» та «Ідеаліст», у яких теж публікувалися матеріали антисемітського змісту.

Антисемітський характер статті Василя Яременка, яка послужила приводом для судового позову проти газети з боку Єврейського антифашистського комітету, незаперечний. Але постає закономірне запитання: чому публікації в «Персоналі», які вже давно викликали різко негативну реакцію в єврейських і не тільки єврейських колах, не стали приводом для судових позовів та широкомасштабної кампанії в засобах масової інформації? Напрошується відповідь: вони компрометували тільки їх авторів та керівництво Міжрегіональної академії управління персоналом, що саме по собі не відкривало ніяких перспектив у політичному плані. Інша річ, коли є можливість показово засудити за антисемітські публікації опозицію.
***

Наведені факти свідчать про одне — про явно виражений намір деяких політичних сил використовувати в ході майбутньої президентської кампанії в Україні національну карту. Правда, вона вже багато разів була бита самим життям, але, мабуть, потреби передвиборної боротьби виявляються сильнішими за мораль і здоровий глузд.

Як ішлося на початку статті, національне питання в Україні ніколи не загострювалося настільки, щоб загрожувати суспільству й державі загалом. Водночас завжди була низка нерозв’язаних проблем, які дозволяли періодично штучно актуалізувати це питання й маніпулювати з його допомогою громадською свідомістю. Особливо сприятливі для таких маніпуляцій політичні кризи або передвиборні ситуації, які в нашій країні, по суті, теж є різновидом криз. Тож можна припустити, що нинішнього року ми ще неодноразово зіштовхнемося з їх проявами.